Убити пересмішника — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Убити пересмішника (англ. To Kill a Mockingbird) — роман американської письменниці Гарпер Лі, опублікований 1960 року. Книга одразу ж здобула популярність, отримала Пулітцерівську премію й стала класикою сучасної американської літератури.

Пересмішник — горобцеподібний птах, який у творі символізує невинність

Події в романі відбуваються впродовж трьох років (1933–35) під час Великої депресії у вигаданому містечку Мейкомб (Алабама), яке носить на собі «печать старечої втоми». Розповідь ведеться від імені головної героїні — шестирічної Джин Луїзи Фінч (на прізвисько Всевидько, англ. «Scout»). Вона живе зі старшим на чотири роки братом Джемом (Джеремі) і батьком-удівцем Аттікусом, який працює адвокатом. Всевидько і Джем дружать із хлопчиком на ім’я Діл, який кожного року приїжджає до Мейкомба на літо до тітки. Троє дітей зачаровані розповідями про свого сусіда Артура Редлі на прізвисько Страхолюд (в іншому варіанті перекладу — «Примара») і бояться його. Страхолюд веде самітницький спосіб життя, протягом багатьох років його майже ніхто не бачив. Дорослі Мейкомба не розповідають дітям деталі його життя, тому Всевидько, Джем і Діл переповідають чутки про зовнішність Страхолюда і причини його самітництва. Вони мріють виманити його з будинку. Після двох проведених із Ділом літ Джин і Джем знаходять дрібні подарунки, які хтось залишає в дуплі дерева неподалік садиби Редлі. Кілька разів таємничий Страхолюд робить щось добре для дітей, але не хоче спілкуватися з ними особисто.

У цей же час суддя Тейлор призначає Аттікуса адвокатом Тома Робінсона, чорношкірого чоловіка, якого звинувачують у зґвалтуванні молодої білої дівчини, Мейєли Юел. Аттікус робить усе можливе, щоб захистити Тома, це викликає несхвалення у багатьох жителів Мейкомба. Інші діти глузують з Джема і Джин через поведінку їхнього батька, називаючи його «прихильником негрів». Дівчинка встряє у бійки, щоб захистити честь Аттікуса, однак він забороняє їй це робити. Група чоловіків збирається викрасти Тома із в’язниці і лінчувати його, тому Аттікус охороняє в ту ніч свого підопічного. Небезпека минає, коли Джин, Джем і Діл без дозволу пробираються до будівлі в’язниці, і Всевидько своєю дитячою безпосередністю переконує чоловіків відмовитися від своїх намірів.

Аттікус не хоче, щоб його діти були присутні на суді по справі Робінсона, але вони все одно приходять. У приміщенні для білих немає жодного вільного місця, тому на запрошення превелебного Сайкса Джем Всевидько і Діл сідають на галереї, яка призначена для чорношкірих. Аттікус доводить, що свідки обвинувачення — Мейєла та її батько Боб Юел — говорять неправду. Під час допиту свідків виявляється, що Мейєла, у якої не було друзів, сексуально домагалася до Тома, її батько побачив це і побив доньку. На суді вони стверджують, що Том побив і зґвалтував дівчину. Попри вагомі докази невинуватості Тома, присяжні виносять обвинувальний вирок. За зґвалтування білої жінки чорношкірого повинні стратити. Віра Аттікуса і Джема у правосуддя сильно похитнулася. Попри шанси виграти апеляцію на вирок, Том вирішує тікати із в’язниці. Під час утечі його вбивають вартові.

Незважаючи на обвинувальний вирок Тому, внаслідок судового процесу репутація Боба Юела, і до того вкрай сумнівна, ще більше погіршилася. Юел резонно вважає винним у цьому Аттікуса, який фактично довів брехню Боба під присягою. Під час зустрічі Юел плює адвокату в обличчя і обіцяє помститися. Боб намагається проникнути до будинку судді і знущається над удовою Тома. Зрештою, він нападає на беззахисних Джема і Всевидька, коли вони поверталися ввечері зі шкільної вечірки на Хелловін. У бійці Юел ламає Джему руку, однак несподівано хтось приходить дітям на допомогу. Невідомий чоловік убиває Боба і приносить Джема додому. Згодом Усевидько розуміє, що їхнім рятівником був Страхолюд Редлі.

Приїжджає шериф Тейт і виявляє, що Боб Юел загинув у бійці. Шериф сперечається з Аттікусом про доцільність звинувачення Джема у вбивстві (Аттікус упевнений, що його син, хоч із самозахисту, вбив Юела, і цього не слід приховувати). Зрештою адвокат приймає версію Тейта, що Юел сам упав на власний ніж. Страхолюд просить Джин провести його додому й після прощання на порозі його садиби зникає знову. Стоячи на веранді Редлі, Всевидько уявляє життя з точки зору Страхолюда і шкодує, що вони ніколи не відплачували Страхолюду за ті подарунки, які він робив.

Українські переклади[ред. | ред. код]

Українською мовою книга видавалася 1975 року в перекладі Михайла Харенка (видавництво «Молодь»)^[1] та 2015 року в перекладі Тетяни Некрич (видавництво «KM Publishing»)^[2].

• Книга займає 40 місце у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік^[3].

За мотивами книги знято однойменний фільм 1962 року з Грегорі Пеком у ролі батька головної героїні Аттікуса Фінча. Фільм теж вважається класикою американського кіно.

Читать Убити пересмішника… — Ли Харпер — Страница 1

Гарпер Лі. Убити пересмішника…

Юристи, певно, теж були колись дітьми.

Чарлз Лем

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ І 

 Коли моєму брату Джемові було близько тринадцяти років, він зламав руку в лікті. З часом вона загоїлась, побоювання, що він ніколи не зможе грати в футбол, розвіялись, і Джем тільки іноді відчував деяку незручність від тієї вади. Ліва рука у нього стала трохи коротша за праву, а коли він стояв або ходив, вона була повернута ребром до боку, а великий палець стирчав униз. Та це зовсім не турбувало Джема, адже він міг пасувати і подавати м’яч, а то було головне.

Коли збігло чимало років і все це стало вже минулим, ми, бувало, сперечалися про те, що призвело до нещасного випадку. Я доводила, що почалося з Юелів, а Джем, на чотири роки старший від мене, запевняв, ніби початок був значно раніше — того літа, коли до нас приїхав Діл і коли він уперше запропонував нам виманити з дому Страхолюда Редлі. 

Я сказала, що насправді, коли дивитися ширше, все почалося з Ендрю Джексона. Якби генерал Джексон не прогнав тоді індіанців племені Струмок вгору по річці, Саймон Фінч ніколи не піднявся б по Алабамі — і невідомо, що сталося б з нами. Ми були занадто дорослі, щоб вдаватися до кулаків, розв’язуючи спірне питання, і тому вирішили звернутися до Аттікуса. Батько сказав, що ми обоє маємо слушність.

Ми — жителі Півдня, наші предки не билися під Гастінгсом [1], і дехто з нашої родини соромиться цього. Наш родовід починається від Саймона Фінча, лікаря і мисливця з Корнуола, чоловіка набожного, але дуже великого скнари. Саймону не подобалося, що в Англії більш ліберальна братія переслідувала людей, які називали себе методистами, а Саймон вважав себе методистом, отож він перетнув Атлантичний океан і опинився в Філадельфії, звідти подався до Ямайки, потім до Мобіла і далі до Сент-Стівенса. Пам’ятаючи, як суворо осуджував Джон Уеслі багатослів’я в комерційних справах, Саймон розбагатів на медицині, проте не був щасливий, бо відчував, що його можуть спокусити діяння, не угодні богові — почне, скажімо, рядитися в золото, у коштовне вбрання. Але, знехтувавши повчання свого вчителя щодо людей, які використовують чужу працю, він купив трьох рабів і заснував ферму на березі Алабами, миль за сорок вище від Стівенса. Тільки один раз він відвідав Стівенс — щоб знайти собі там дружину. Отак було покладено початок роду Фінчів. Народжувалися здебільшого дівчата. Саймон дожив до глибокої старості і помер багатою людиною.

Так уже повелося, що чоловіки в нашій родині осідали на фермі Саймона «Пристань Фінча» і жили з того, що вирощували бавовник. Ферма була скромна порівняно з тими володіннями, що оточували її, але вона цілком забезпечувала себе усім необхідним. Тільки лід, пшеничне борошно і одяг привозили річкою з Мобіла.

Чвари між Північчю і Півднем Саймон, очевидно, сприйняв би з безсилою люттю, бо вони відібрали у його нащадків геть усе, окрім землі; ті нащадки були фермерами аж до двадцятого століття, коли мій батько, Аттікус Фінч, подався до Монтгомері вивчати право, а його молодший брат поїхав до Бостона вивчати медицину. На «Пристані Фінча» лишилася їхня сестра Олександра: вона вийшла заміж за тихого чоловіка, який коротав дні в гамаці біля річки, поглядаючи на поплавець.

Закінчивши навчання, мій батько повернувся до Мейкомба і почав адвокатську практику. Мейкомб — центр округу Мейкомб — містився миль за двадцять од «Пристані Фінча». В приміщенні суду Аттікус влаштував собі контору,  в ній були вішалка для капелюхів, плювальниця, шахівниця, новенький звід законів штату Алабама — і більше нічого. Його перші два клієнти були останніми в’язнями, яких повісили в Мейкомбській окружній тюрмі. Аттікус намагався умовити їх визнати себе винними у ненавмисному вбивстві і, скориставшися з великодушності закону, зберегти життя, але то були Хейверфорди, а в округу Мейкомб усі знали, що Хейверфорди вперті, як осли. Посварившись із ковалем, який зайняв у шкоді їхнього коня, Хейверфорди відправили його на той світ і мали необережність зробити це при трьох свідках, певні, що негідник дістав по заслузі і що саме це їх виправдає. Вони доводили, що не винні в убивстві, і Аттікус нічим не міг їм допомогти, хіба що своєю присутністю під час страти. Мабуть, тоді мій батько вперше відчув огиду до кримінальних справ.

Перші п’ять років життя в Мейкомбі Аттікус більше думав про те, як звести кінці з кінцями, аніж про свою адвокатську практику. Весь його заробіток ішов на навчання молодшого брата. Джон Хейл Фінч був на десять років молодший від мого батька, він надумав стати лікарем у той час, коли ціни на бавовник різко знизилися. Аттікус поставив дядечка Джека на ноги і з полегкістю зітхнув. Адвокатська практика давала цілком пристойний прибуток, йому подобався Мейкомб, він тут народився і виріс, знав усіх мешканців, так само як і вони знали його. Завдяки заповзятливості Саймона Фінча в місті мало було сімей, де б Аттікус не мав родичів або свояків.

Мейкомб — старе місто, печать старечої втоми вже лежала на ньому, коли я вперше його побачила. Під час дощу на вулицях утворювалося червоне місиво; тротуари позаростали травою, будинок суду, що містився на площі, ніби вгруз у землю. Раніше, здавалося, тут і спека була більша: важко тоді доводилося чорним собакам в літню годину. Спека дошкуляла навіть у затінку під віргінськими дубами, де стояли запряжені кістляві мули, відмахуючись хвостами од мух. Не було ще й дев’ятої години ранку, як накрохмалені комірці у чоловіків розм’якали від поту. Дами приймали ванну і до полудня, і після обіду та відпочинку, годині о третій, та це небагато помагало — надвечір вони були схожі на здобні булочки, покриті глазур’ю з поту і пудри.

Люди в ті часи жили неквапом. Ходили собі по площі, заглядали у крамниці, статечно, без поспіху. І хоч доба мала, як звичайно, двадцять чотири години, вона видавалася довшою. Ніхто не поспішав — нікуди було йти, нічого купувати, та й грошей не було. Ніщо не приваблювало і за межами округу Мейкомб. Але для декого це була пора невиразних сподівань: незадовго перед тим округу Мейкомб пояснили, що йому нічого боятися, крім страху.

Ми мешкали на головній вулиці міста — Аттікус, Джем, я та наша куховарка Келпурнія. Ми з Джемом були цілком задоволені своїм батьком: він брав участь у наших забавах, читав нам, був з нами ввічливий і справедливий.

Зате Келпурнія була зовсім інша. Кощава, незграбна, короткозора і трохи косоока, з широкими, як лопати, загрубілими долонями. Вона завжди проганяла мене з кухні, дивуючись, чому я не можу поводитися пристойно, як-от Джем, хоча знала, що Джем старший за мене. Келпурнія мала звичку кликати мене додому саме тоді, коли мені цього зовсім не хотілося. Наші сутички були гострі і завжди кінчалися однаково. Келпурнія перемагала — здебільшого тому, що Аттікус заступався за неї. Вона жила в нашій сім’ї відтоді, як народився Джем, і, скільки пам’ятаю себе, я завжди відчувала її владу.

Наша мати померла, коли мені було два роки, тому я не дуже переживала втрату. Мати була з міста Монтгомері, з роду Грехемів. Аттікус познайомився з нею, коли його вперше обрали до законодавчих зборів штату. Він був уже людиною середнього віку, на п’ятнадцять років старший за неї. Через рік після їхнього одруження народився Джем, ще за чотири роки знайшлася я, а потім через два роки наша мама раптово померла від серцевого приступу. Казали, що в роду Грехемів це було спадкове. Я не сумувала за мамою, а Джем, мабуть, сумував. Він добре пам’ятав її, інколи під час гри важко зітхав, йшов за гараж і грався там один. У такі хвилини я знала, що до нього краще не підходити.

Убити пересмішника — Вікіцитати

«Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам’ятай: убити пересмішника — великий гріх» «Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в’ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу» «Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду»

«Убити пересмішника» (англ. To Kill a Mockingbird) — роман американської письменниці Гарпер Лі, опублікований 1960 року.

	Я не любила читати, аж поки не злякалася думки, що все це може скінчитися. Припустимо, вам не подобається дихати, а спробуйте-но не дихати…[2]
	Until I feared I would lose it, I never loved to read. One does not love breathing.

	Ти ніколи не зрозумієш людину, поки не подивишся на речі її очима. (…) … поки не влізеш у її шкіру і не походиш в ній. [3] — Аттікус
	You never really understand a person until you consider things from his point of view — until you climb into his skin and walk around in it.

	(…) це справді погано. Та коли чоловік, одержавши грошову допомогу, пропиває її, діти його плачуть, бо вони голодні, то думаю, що у нашому округу не знайдеться землевласника, який пошкодував би для них дичину, навіть якщо б їхній батько здобув її незаконно. (…) такий уже він є, і ніщо його не змінить. Сподіваюся, ти розумієш, що діти тут не винні?[4] — Аттікус
	And it’s certainly bad, but when a man spends his relief checks on green whiskey his children have a way of crying from hunger pains. I don’t know of any landowner around here who begrudges those children any game their father can hit. Of course he shouldn’t, but he’ll never change his ways. Are you going to take out your disapproval on his children?

	(…) одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі.[5]
	As I inched sluggishly along the treadmill of the Maycomb County school system, I could not help receiving the impression that I was being cheated out of something. Out of what I knew not, yet I did not believe that twelve years of unrelieved boredom was exactly what the state had in mind for me.

	Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображуючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде — одну руку витягне вперед, другу — закладе за спину, ступні ставить одна за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне базальмування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус сказав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти.[6]
	The sixth grade seemed to please him from the beginning: he went through a brief Egyptian Period that baffled me — he tried to walk flat a great deal, sticking one arm in front of him and one in back of him, putting one foot behind the other. He declared Egyptians walked that way; I said if they did I didn’t see how they got anything done, but Jem said they accomplished more than the Americans ever did, they invented toilet paper and perpetual embalming, and asked where would we be today if they hadn’t? Atticus told me to delete the adjectives and I’d have the facts.

	(…) коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику.[7]
	When a child asks you something, answer him, for goodness’ sake. But don’t make a production of it. Children are children, but they can spot an evasion quicker than adults, an evasion simply muddles ’em.

	Всі діти — рано чи пізно — захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність.[7]
	Bad language is a stage all children go through, and it dies with time when they learn they’re not attracting attention with it, hotheadedness isn’t.

	Не можу зрозуміти, чому помірковані люди просто божеволіють, зачувши, що до справи має якесь відношення негр.[8]
	Why reasonable people go stark raving mad when anything involving a Negro comes up, is something I don’t pretend to understand.

	Нормальні люди ніколи не пишаються своїми талантом.[9] — Моді Аткінсон
	People in their right minds never take pride in their talents.

	— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам’ятай: убити пересмішника — великий гріх. Я вперше почула, щоб Аттікус сказав: це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх. — Твій батько має слушність, — відповіла вона. — Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в’ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника.[10]
	«I’d rather you shot at tin cans in the back yard, but I know you’ll go after birds. Shoot all the bluejays you want, if you can hit ‘em, but remember it’s a sin to kill a mockingbird.» That was the only time I ever heard Atticus say it was a sin to do something, and I asked Miss Maudie about it. “Your father’s right,» she said. «Mockingbirds don’t do one thing but make music for us to enjoy. They don’t eat up people’s gardens, don’t nest in corncribs, they don’t do one thing but sing their hearts out for us. That’s why it’s a sin to kill a mockingbird.»

	У такі вечори я думала: хоч батько і не любить рушниці, не був на війні, а проте він — найхоробріша людина в світі.[11]
	It was times like these when I thought my father, who hated guns and had never been to any wars, was the bravest man who ever lived.

	Це їхнє право, і їхню думку треба поважати (…). Але для того, щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жити в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості.[12] — Аттікус
	They’re certainly entitled to think that, and they’re entitled to full respect for their opinions… but before I can live with other folks I’ve got to live with myself. The one thing that doesn’t abide by majority rule is a person’s conscience.

	(…) це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим. Це тільки свідчить, яка жалюгідна душа у людини, що так каже.[13]
	It’s never an insult to be called what somebody thinks is a bad name. It just shows you how poor that person is, it doesn’t hurt you.

	Я хотів, щоб ти уважніше придивився до неї, хотів, щоб ти побачив справжню мужність, щоб переконався, що не обов’язково мати в руках рушницю. Справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш.[14]
	I wanted you to see what real courage is, instead of getting the idea that courage is a man with a gun in his hand. It’s when you know you’re licked before you begin, but you begin anyway and see it through no matter what. You rarely win, but sometimes you do.

	Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду. Коли ти виростеш, то побачиш, як білі на кожному кроці ошукують чорних. Але я тобі ось що скажу, і ти ніколи про це не забувай: якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок.[14]
	The one place where a man ought to get a square deal is in a courtroom, be he any color of the rainbow, but people have a way of carrying their resentments right into a jury box. As you grow older, you’ll see white men cheat black men every day of your life, but let me tell you something and don’t you forget it — whenever a white man does that to a black man, no matter who he is, how rich he is, or how fine a family he comes from, that white man is trash.

Більшість людей, Всевидько, хороші, коли їх нарешті зрозумієш[15] — Аттікус

(…) кожному адвокату, принаймні раз у житті, доводиться стикатися з судовою справою, яка торкається його особисто[16] — Аттікус

(…) люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. (…) білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди [17]

Ніколи, ніколи на перехресному допиті не став свідкові запитань, на які заздалегідь не знаєш відповіді (…), а то можеш дістати відповідь не ту, яка тобі потрібна, і все піде нанівець[18]

(…) чоловікам мистецтво витонченного виховання непідвладне — тут потрібна жінка[19]

Бог любить людей, які люблять себе…[20]

Просто є люди, які занадто піклуються про той світ, але так і не можуть навчитися жити на цьому.[20]

Хіба може хтось здогадатися, що я робитиму, якщо не знає мене?[21]

Влучність у стрільбі — це талант від Бога; зрозуміло, треба практикуватися, щоб сягнути досконалості, але стріляти — це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому несправедливу перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні.[22]

Мужність це коли знаєш, що програв свою справу, ще не розпочавши, але все одно берешся до неї. Перемагаєш тут нечасто, проте іноді перемагаєш.[23]

Знадобилася восьмирічна дитина, щоб повернути їм здоровий глузд.[24]

Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти.[25]

Нічого в цьому світі я не можу зробити з людьми, от і буду їх висміювати.[26]

Поділіться цитатами з вашими друзями:

Примітки[ред.]

1. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 3
2. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 17—18
3. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 29
4. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 30
5. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 32
6. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 56
7. ↑ ^{а б} Убити пересмішника…, 1975, с. 84
8. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 85
9. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 94
10. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 86
11. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 96
12. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 100
13. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 104
14. ↑ ^{а б} Убити пересмішника…, 1975, с. 107
15. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 270
16. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 72
17. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 193
18. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 170
19. ↑ Убити пересмішника…, 1975, с. 128
20. ↑ ^{а б} Вбити пересмішника, 2015, с. 63
21. ↑ Вбити пересмішника, 2015, с. 82
22. ↑ Вбити пересмішника, 2015, с. 136
23. ↑ Вбити пересмішника, 2015, с. 154
24. ↑ Вбити пересмішника, 2015, с. 215
25. ↑ Вбити пересмішника, 2015, с. 291
26. ↑ Вбити пересмішника, 2015, с. 295

Джерело[ред.]

• Лі Гарпер.. Убити пересмішника… : Роман / Переклад Михайла Харенка. — К.: Молодь, 1975. — 272 с.
• Гарпер Лі. Вбити пересмішника; Пер. з англ.: Тетяна Некряч. — Київ: КМ Publishing, 2015. — ISBN 978-966-923-028-7

Короткий зміст «Убити пересмішника» Харпер Лі

Історія розповідається від особи восьмирічної дівчинки на прізвисько Глазастик. Разом зі старшим братом і батьком Аттікусом вони живуть в маленькому містечку на півдні США. У будинку їх сусідів є людина, яку ніхто не бачив, все називають його “Страшилой”. Діти починають цікавитися ним, разом зі своїм новим другом вони намагаються пробратися в загадковий будинок, але їх проганяють.

Після цього випадку хтось починає залишати їм подарунки в дуплі дерева. Незабаром увагу дітей переключається на справу, за яку взявся їх батько – адвокат. Він, білий, захищає чорношкірого, якого звинувачують у зґвалтуванні білої дівчини. Зрештою, йому вдається довести невинність свого підзахисного, але присяжні все одно виносять йому смертний вирок. Справжній злочинець, ім’я якого Аттікус назвав на суді, нападає на дітей восени, коли вони повертаються зі шкільного вечора. Їх рятує “Опудало”, який випадково вбиває злочинця.

У романі піднімаються складні теми расизму, нетолерантності суспільства. Неготовність людей прийняти тих, хто будь-чим відрізняється. Лицемірство, коли очевидні факти відкидаються з бажання зберегти мир звичним і зрозумілим.

Читати короткий зміст Харпер Лі Вбити пересмішника

Дівчинка, яку всі звуть “Глазастик” живе в місті Мейкомб в Алабамі разом зі своїм немолодим батьком Аттікусом Фінчем, адвокатом, і братом Джимом, який старший за неї на чотири роки і іноді задирає сестру. Вихованням дітей займається Келпурнія, добродушна чорношкіра куховарка.

Одного разу влітку Глазастик і Джим знайомляться з приїжджим хлопцем Ділла. Вони розповідають новому другові про те, що по сусідству з ними проживає сімейство Редліх, яке вважає за краще триматися затворниками. Ходять чутки, що їх син, який в юності мав погану славу в містечку, скоїв якийсь злочин, і батько посадив його під замок. Цього ніким небаченого людини діти звуть Страшилой, вони дуже хочуть на нього поглянути і починають крутитися поруч з будинком Редліх.

Відправившись восени в школу Глазастик якось виявляє в дуплі дуба, повз якого проходить стежка, пакет жувальної гумки, а потім інші подарунки. Хто і чому залишає їх діти не здогадуються.

З настанням літа в Мейкомб повертається Дилл, хлопці знову беруться за своє. Якось раз, незадовго до першого вересня, їм вдається заглянути в віконце однією з кімната будинку Редліх. Вони не встигають нічого помітити, як на них виходить з рушницею господар, який прийняв дітей за злодюжок. Під час втечі Джим втрачає штани, які чіпляються за край від терену. Час по тому, він знаходить їх на тому ж місці, але складеними і полагодження.

З настанням навчального року подарунки знову з’являються в тому ж дуплі. Хтось вкриває змерзлі Глазастик поки вона дивиться з домашніми на пожежу у сусідів.

Через кілька днів після події Аттікус бере на себе захист чорношкірого хлопця, який отримав звинувачення в згвалтуванні білої дівчини. Він щиро вірить, що Том Робінсон ні в чому не винен. Діти дотримуються тієї ж думки, що їх батько, захищають його, коли інші звинувачують Аттікуса в “любові до чорномазим”.

Навесні до Фінч приїжджає сестра Аттікуса Олександра. Вона збирається надати підтримку братові і взятися за виховання Глазастик, яка поводиться як пацанка. Ділл збігає від матері і вітчима і теж з’являється на порозі будинку Фінч.

Тома Робінсона переводять в міську в’язницю, люди хочуть зробити над нещасним самосуд, тому Аттікус особисто стереже двері камери кілька ночей поспіль. Під час суду він наводить докази невинності свого підзахисного і вказує на іншу людину, Боба Юела, який насправді вчинив насильство над дівчиною. Та ж домагалася симпатії Тома, але боїться зізнатися в цьому з сорому.

Після тривалої наради присяжні виносять смертний вирок. Їх невпевненість дає Аттікус надію – до сих пір люди завжди засуджували чорношкірих без найменших вагань. Він збирається подати апеляцію, але Тома вбивають при спробі до втечі.

Боб Юел, який затаїв на Аттікуса образу, загрожує адвокату. Той не сприймає цього серйозно, поки одного разу Боб не атакує дітей Финча ввечері після подання в школі. На Глазастик був маскарадний костюм окосту, каркас якого рятує дівчинку від удару ножем. У цей момент з’являється Опудало. Захищаючи дітей він вбиває Боба. Джима, що зламав руку, він відносить до хати. Діти бачать, що Опудало душевно хворий, але абсолютно нешкідливий, якщо йому не завдавати шкоди. Він давно спостерігав за ними і намагався стати їм другом.

Вбивство Боба Юела шериф Мейкомба визнає самогубством, щоб нещасного молодого чоловіка залишили в спокої.

« Короткий зміст “Прекрасний новий світ” Короткий зміст “Амок” »

Конспект уроку Гарпер Лі «Убити пересмішника»

Тема: Моральні  ідеали в романі Гарпер Лі «Убити  пересмішника»

Мета:  

формування предметних компетентностей: визначити проблематику та моральні ідеали у творі Гарпер Лі «Убити пересмішника»; здійснити аналіз образів  твору, прослідкувати за змінами їхніх характерів, обговорити проблему дорослішання, становлення особистості, яка є однією з центральних у творі Г. Лі; розвивати словниковий запас учнів, навички зв’язного мовлення, критичного мислення, компаративного аналізу художніх творів; виховувати в учнів потребу у високих естетичних та гуманних цінностях;

формування ключових компетентностей:

уміння вчитися: розвивати навички оцінювання культурно-мистецьких явищ; комунікативної: розвивати навички роботи в групі;

інформаційної: розвивати навички роботи із джерелами інформації; загальнокультурної: виховувати прагнення до літературної освіти, естетичний смак; розширювати кругозір школярів.

Обладнання: текст твору «Убити пересмішника», мультимедійна презентація, портрет  Гарпер Лі, підручник, буктрейлер до кінофільму Р.Маллігана «Убити пересмішника» (1962), аудіокнига

Культурно-мистецькі зв’язки: екранізація роману «Убити пересмішника» (1962)

Тип уроку: урок засвоєння нових знань та формування нових вмінь і навичок

Форма проведення: дослідження

Проблемна тема уроку:

Можна бути справедливим лише будучи людинолюбним Люк де Вовенарі

Чи так це?

Зміст уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

Слово вчителя На попередньому уроці ми розпочали знайомство з американською письменницею Гарпер Лі та її романом «Убити пересмішника». Це біографічний

роман з елементами пригодницького й соціально-побутового романів.

Перевірка домашнього завдання: Метод « 1/7» (сімома фразами охарактеризувати людину, героя, автора, тощо… усно або письмово) СЛАЙД №1

Очікувані результати:

• Лі народилася та виросла в невеликому містечку Монровіль штату Алабама в сім’ї адвоката, навчалася у коледжі Монтомері, а 1945 р. вступила в Алабамський університет.
•  У 1950 р. вона вступила на роботу у Нью-Йоркський відділ бронювання авіакомпанії.
• У вільний час почала писати. Два есе та кілька оповідань показала літературному агентові, який порадив їй одне з оповідань розвинути в повість або роман.
•  У 1957 р. Лі звернулася до видавництва «Ліппінкотт» з рукописом свого роману. їй порадили змінити композицію, на що пішло три роки праці.
• американська письменниця та публіцист.
•  «Вбити пересмішника» — єдиний роман Гарпер Лі — було видано 1960 року.
• Книга одразу ж здобула популярність, отримала Пулітцерівську премію й стала класикою сучасної американської літератури,перекладеного багатьма мовами світу, який очолював списки бестселерів упродовж тривалого часу.
• Епіграфом до свого роману Лі взяла слова чудового англійського дитячого письменника Ч. Лема: «Юристи, напевне, теж колись були дітьми».
• Сюжет і персонажі твору — результат спостережень майбутнього автора за своєю родиною та сусідами в рідному місті в 1936 році. Це розповідь про расизм і ксенофобію в південно-східних штатах Америки.

ІІ. Оголошення теми, мети уроку (записати в зошит)

ІІІ. Сприйняття та засвоєння нового матеріалу

1. Слово експерта (анонс-рекомендація) (СЛАЙДИ 2-4)

Робота з назвою твору

Словникова робота  ( слайд №5)

• Кого ми називаємо пересмішником? (птицю родини горобцеподібних. В книзі Гарпер Лі – символ невинності. Убити пересмішника – великий гріх)(СЛАЙД №5)

Слово вчителя Дія роману відбувається  в містечку Мейкоб (штат Алабама)  в середині 30 років 20 ст. У романі є згадки про Велику депресію. Що вам відомо про цей історичний період?

(Очікувані результати Дія твору розгортається в 1930-ті роки, коли США та інші країни світу потерпали від потужної економічної кризи — найдовшої, найглибшої та найбільш глобальної у XX столітті. Період кризи (з 1929 р. до кінця 1930-х) в США називали Великою депресією. У країні значно зріс рівень безробіття і скоротилося промислове виробництво, а сотні тисяч американців стали бездомними.

 Історична довідка «Закони Джима Кроу»

Згідно з цими законами, темношкірі американці були позбавлені всіх громадянських прав, вони вважалися людьми «другого сорту». Місцева влада ввела для них комендантську годину, а у всіх громадських місцях вивішували таблички з написом «Тільки для білих» або «Для кольорових». Категорично заборонялися міжрасові шлюби, а жорстоке знущання та тортури стали публічними розвагами.)

Головні герої — адвокат Аттікус Фінч та його діти: тринадцятилітній  син Джим  та восьмилітня Джин-Луїза, від імені якої й ведеться оповідь.

Головна подія роману — справа темношкірого  Тома Роббінса, якого захищає в суді Аттікус Фінч. Майже все містечко обирає позицію «Це мене  не обходить».

Але  хтось повинен дбати про  справедливість…

Проблемне питання (СЛАЙД №6)

Можна бути справедливим лише будучи людинолюбним Люк де ВОВЕНАРГ

Чи так це?

Своєю метою ми ставимо дослідження проблеми відсутності толерантності і справедливості в південних штатах провінційної Америки першої третини XX століття на прикладі тексту книги «Убити пересмішника».

Головні герої твору –  в більшості  діти. Які вони? Як живуть? Що впливає на їхній світогляд? Як протягом років змінюються їхні характери, погляди?  Яке у них ставлення до батька, дорослих людей? Які моральні ідеали висвітлюються у творі? Ось питання, на які ми спробуємо дати відповіді на сьогоднішньому уроці

Підготовка до сприйняття твору. Робота з підручником

У романі два сюжети книги розгортаються поступово по двох паралельних лініях, щоб до кінця книги зійтися в одній точці. (запис у зашиті) (СЛАЙД №7)

Перша — обертається навколо «Опудала» Артура Редлі, який живе в напівзруйнованому будинку на одній вулиці з Фінч і, за чутками, є таким собі монстром. Глазастик, Джим і їх сусід Дилл пустують, всіляко намагаючись виманити Опудала

Друга лінія сюжету роману — про батька Глазастика і Джима, адвоката Аттікуса Фінча. Місцевий суддя призначає його захисником чорношкірого чоловіка Тома Робінсона, який помилково звинувачується в згвалтуванні білої дівчини. Аттікус підозрює, що програє справу, але все одно сміливо протистоїть труднощам, в якийсь момент героїчно вставши між своїм клієнтом і натовпом лінчевателей.

Метод «Чиста дошка»

Створюємо опорну схему Герої твору «Вбити пересмішника» СЛАЙДИ №9-23

Перед вами головні герої твору, ви впізнали їх? По яким ознакам? ( учні характеризують Джема, Джіну-Луїзу, Аттікуса Фінча — перевірка домашнього завдання)

Актуалізація опорних знань

Інтерактивна вправа «Мозковий штурм» (СЛАЙД №24)

Одним із домашніх завдань було поміркувати, чому Гарпер Лі оповідачем  у своєму творі обрала Джіну-Луїзу. Що дає твору таке викладення? Які будуть ваші думки?  Що дає така форма оповіді?

• Чесний, щирий погляд на те, що відбувається.
• Світ дорослих, де панує дискримінація, здається дітям жорстоким та бездушним. «Що ж вони зробили? Як могли?» — запитує обурений несправедливістю присяжних Джим. У свідомості дитини це те саме, що вбити маленьку беззахисну пташку, яка нікому не завдала шкоди.

Прийом «Зигзаг».  Цитати з роману Гарпер Лі «Вбити пересмішника» (Робота в парах)

(СЛАЙД №25) Прочитайте подану  цитату з твору. Як ви розумієте ці слова? 

• «…є в людини щось таке, що не скориться більшості — це її совість» ( людина повинна жити чесно, так як їй підказує її совість. Прикладом є життя , вчинки Аттікуса Фінча)
• Юристи, напевно, теж колись були дітьми? (Автор твору юрист, тому цей твір багатоголосий, читач ознайомлюється з життям різних верств населення, отримуючи уявлення про події з різних точок зору. Світ дітей і світ дорослих створює особливу систему у висвітленні образів і подій і такий прийом дає автору право сподіватися, що події в тексті будуть подано по-дитячому чесно, щиро, відверто).
•  «…більшість людей хороші, коли їх зрозумієш»;
• «…розумієш, дівчинко, це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим, це тільки свідчить, яка жалюгідна душа в людини, що так каже»;
• «…для того щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жити в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості»;
• «…справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а всетаки часом перемагаєш».

IV.Сприйняття твору іншого виду мистецтва До вашої уваги  сцена  з фільму «Убити пересмішника». Подивіться та прокоментуйте її.

Мистецька хвилинка

«Убити пересмішника» — художній фільм режисера Роберта Маллігана, відзнятого за однойменним романом Гарпер Лі. 2007 року стрічка опинилась на 25-й сходинці рейтингу Американського інституту кіномистецтва 100 найкращих фільмів за історію кінематографа США, а у 2008 році тією ж установою фільм визнано найкращою Американською «правовою» драмою всіх часів.

В творі порушується багато проблем суспільства. Однак, однією з головних є становлення людини, особистості, формування людського  характеру.

V. Застосування набутих знань.

Вчитель Які проблеми, на вашу думку, розкриває у своєму романі «Убити пересмішника» Гарпер Лі?

• У творі «Убити пересмішника» висвітлюється багато моральних і суспільних проблем. Америка 30-х років ХХ століття представляла собою країну, чорношкіре населення якої було позбавлене громадянських прав. Знаючи про це, Аттікус  Фінч все ж береться захищати негра, знаючи заздалегідь, що програє справу.
• Чому автор висвітлює цю історію? Що хоче цим показати? Як у творі показано, що чорношкірі мешканці поважають адвоката Аттікуса Фінча? ( є в країні чесні і порядні люди, здатні розуміти проблеми людей, у яких може бути і інший колір шкіри. Негри до останнього не покидали судове приміщення і тільки коли адвокат виходив, вони шанобливо піднялися)
• Як у містечку, зокрема в родині Аттікуса, ставилися до бідних? Порівняйте родини Канінгемів і Юелів. Як на них вплинула бідність?
• Яку ще гостру соціальну проблему висвітлює письменниця?
• Як ставиться до темношкірих більшість мешканців Мейкомба? Що зумовлює таке ставлення: особисті вади білих (пиха, агресивність) чи традиції суспільства? Чому ви так вважаєте?
• Чи розуміють мейкомбці, що, засуджуючи Тома, виправдовують справжнього злочинця?
• Гарпер Лі вважала свій роман «історією чистої та простої любові». Як ви вважаєте, любові до кого?
• Які проблеми, розкриті у творі, залишаються актуальними донині? Чого роман може навчити сучасну дитину або дорослу людину?

(СЛАЙД №26 Соціальна нерівність; проблеми родини та виховання; проблема оточення, у якому ростуть діти; дискримінація; справедливість; толерантність, тема добра і зла, справедливості і несправедливості, тема людини і суспільства,  відношення між батьками і дітьми, відношення дітей до оточуючих, віра в перемогу)

Робота з епіграфом

Чи справді «Можна бути справедливим лише будучи людинолюбним»? Свою думку аргументуйте.

Оцінювання роботи учнів (самооцінювання та взаємооцінювання)

V. Домашнє завдання: створити паспорт твору Гарпер Лі «Вбити пересмішника» СЛАЙД №27

конспект уроку №2-3 за твором Гарпер Лі «Убити пересмішника»

Тема. Проблема  входження   молоді у дорослий світ і зіткнення з жорстокістю у романі Гарпер Лі «Убити пересмішника». Моральні ідеали твору

Мета: здійснити аналіз образів  твору, прослідкувати за змінами їхніх характерів, обговорити проблему дорослішання, становлення особистості, яка є однією з центральних у творі Г. Лі; розвивати аналітичне та критичне мислення, усне мовлення, вміння висловлювати та аргументувати власну думку, узагальнювати, виховувати толерантне відношення і повагу до оточуючих,  високі моральні якості

Компетентності, що формуються:

Предметні – уміння здійснювати аналіз образів твору, простежити за змінами їхніх характерів, аналізувати проблему становлення особистості, дорослішання людини;

Ключові – спілкування державною мовою ( уміння висловлювати власну думку, аргументувати її), уміння вчитися упродовж життя ( уміння читати послідовно і вибірково)

Обладнання: текст твору «Убити пересмішника», кольорові картки для об’єднання в групи, мультимедійна презентація, уривок з фільму

Тип уроку: урок застосування знань, умінь та навичок

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Вчитель

• На попередньому уроці ми розпочали знайомство  з американською письменницею Гарпер Лі та її романом «Убити пересмішника».  В творі порушується багато проблем суспільства. Однак, однією з головних є становлення людини, особистості, формування людського  характеру. Головні герої твору –  в більшості  діти. Які вони? Як живуть? Що впливає на їхній світогляд? Як протягом років змінюються їхні характери, погляди?  Яке у них ставлення до батька, дорослих людей? Які моральні ідеали висвітлюються у творі? Ось питання, на які ми спробуємо дати відповіді на сьогоднішньому уроці ( слайд №1)

ІІІ. Сприйняття нового матеріалу

1. Бесіда

• Уважно погляньте на ілюстрації. ( слайд №2) Перед вами головні герої твору,  ви впізнали їх?  По яким ознакам?

( учні характеризують Джема, Джіну-Луїзу, Аттікуса Фінча — перевірка домашнього завдання)

• Чим різнилися Джем та Джіна-Луїза?
• Як вони відносились до батька, до оточуючих?
• В чому проявився характер Всевидька?
• Як діти відносилися до Артура Редлі?
• Не зважаючи на погане відношення до себе, Артур залишав у дуплі подарунки для Джема та Джіни. Чому він це робив?

Вчитель

• У творі переплітаються дві сюжетні лінії, а ще у ньому є дві об’єднані теми: толерантність і справедливість.

Словникова робота ( слайди №3-4)

• Що таке толерантність? ( толерантність – це терпимість до чужої думки, віри, це позитивне відношення до оточуючих)
• Які риси характеру притаманні толерантній людині?                                                 ( доброзичливий, людяний, мудрий, відповідальний)
• А яку людину називають справедливою? ( чесну, відповідальну)

Вчитель:

• Письменниця розглядає тему толерантності через стосунки дітей адвоката Джема і Джіни  з Артуром Редлі на прізвисько «Страхолюд». А тему справедливості – на прикладі адвоката Аттікуса Фінча, який не побоявся захищати Тома Робінсона, не зважаючи на його расову приналежність.

  3.Виконання завдань у групах

Вчитель :

Об’єднаємося за кольором вибраних карток у 3 групи. Кожна група отримає своє завдання

Завдання для 1 групи:

 У   творі є слова Аттікуса Фінча, які стали мудрою порадою для Всевидька і які об’єднали дві сюжетні лінії. Знайдіть їх і поясніть , як ви їх розумієте?

( «Не можна по-справжньому зрозуміти людину, доки не станеш на її точку зору.  Треба влізти в її шкіру і походити в ній»)

     Завдання для 2 групи

• Діти Джем і Джіна живуть щасливо, не зважаючи на те, що в ранньому віці вони втратили матір. Але коли в їхньому житті з’являється Страхолюд Редлі, їхні погляди на оточуючий їх світ змінюються. Чому?  Яка ще подія вплинула на світогляд дітей?                    Підтвердіть свої думки текстом.

 

( Спочатку вони його боялися Артура Редлі, потім їм стало цікаво. Аттікус Фінч був не задоволений поведінкою своїх дітей по відношенню до Страхолюда, тому він намагався виховувати у дітей  повагу до оточуючих, чемно поводитися з ними, бути справедливими, толерантними. Діти  розуміють, що дії проти негра Тома Робінсона  незаконні, вони щиро хочуть йому допомогти)

Завдання для 3 групи

 

Прочитайте подану  цитату з твору: « Є у людини де-що таке, що не підпорядковується більшості – це його совість». Як ви розумієте ці слова?  Свою думку формуйте,  опираючись  на  твір ( людини повинна жити чесно, так як їй підказує її совість. Прикладом є життя , вчинки Аттікуса Фінча)

 Вчитель

• Який загальний висновок можна зробити після відповіді кожної групи? ( на світогляд дітей, на формування рис їхнього характеру  впливають поради батька, якого вони поважають,  а також історії з Артуром Редлі та Томом Робінсоном)

Словникова робота  ( слайд №5)

• Кого ми називаємо пересмішником? (птицю родини горобцеподібних. В книзі Гарпер Лі – символ невинності. Убити пересмішника – великий гріх)

Проблемне питання

• Як гадаєте, чому твір має назву «Убити пересмішника»?

( відповіді учні)

Вчитель:

 

Світ дорослих для дітей видається жорстоким. Вони не можуть спокійно реагувати на історію з негром і тому вважають , що це однаково як убити пересмішника, тобто зробити великий гріх. Джіма  порівняла життя Тома Робінсона з пересмішником і зрозуміла, що люди такі жорстокі. Повернемося до твору. З цього приводу хочеться зачитати слова батька до сина: « Я б хотів, щоб ти стріляв на городі по металевим пляшкам. Але знаю, ти почнеш убивати пташок. Якщо зумієш влучити в пересмішника, стріляй скільки завгодно, але пам’ятай: убити пересмішника – то великий гріх. Я вперше чув, щоб Аттікус про що-небуть казав – гріх, і запитав міс Моді, чому – гріх?

• Твій батько правий – сказала міс Моді. Пересмішник – сама найкраща пташка, вона тільки співає нам на радість. Пересмішники не клюють ягоди в саду, не гніздяться в стріхах, вони тільки те й роблять, що співають для нас свої пісні. Ось чому убити пересмішника – великий гріх».

Вчитель

• Одним із домашніх завдань було поміркувати, чому Гарпер Лі оповідачем  у своєму творі обрала Джіну-Луїзу. Що дає твору таке викладення? Які будуть ваші думки?

Вчитель:

Дійсно, такий прийом дає автору право сподіватися, що події в тексті будуть подано чесно, щиро, відверто.

 

IV.Сприйняття твору іншого виду мистецтва

 

Вчитель

• До вашої уваги  сцена  з фільму «Убити пересмішника». Подивіться та прокоментуйте її.

( слайд №6 перегляд уривку з фільму та коментування учнів)

Вчитель

• У творі «Убити пересмішника» висвітлюється багато моральних і суспільних проблем. Америка 30-х років ХХ століття представляла собою країну, чорношкіре населення якої було позбавлене громадянських прав. Знаючи про це, Аттікус  Фінч все ж береться захищати негра, знаючи заздалегідь, що програє справу.
• Чому автор висвітлює цю історію? Що хоче цим показати? Як у творі показано, що чорношкірі мешканці поважають адвоката Аттікуса Фінча? ( є в країні чесні і порядні люди, здатні розуміти проблеми людей, у яких може бути і інший колір шкіри. Негри до останнього не покидали судове приміщення і тільки коли адвокат виходив, вони шанобливо піднялися)

 

Вчитель

• Неймовірно зворушлива історія дорослішання дітей в умовах расової дискримінації і нетерпимості, де все ж знаходиться місце милосердю та доброті. Вони живуть своїм життям, у них свої мрії та фантазії, свої переживання та страхи … І ось саме ці самі страхи дозволяють Джіму і Всевидьку побачити світ з іншого боку. Вже в назві роману бачимо його головний символ — пташка пересмішник.
  Убити пересмішника — найстрашніший гріх, говорить Аттікус. І насправді це так. Пташка нікого не чіпає, не псує рослини, не шкодить людям. У творі два пересмішника — Том Робінсон і Страхолюд  Редлі. Том поплатився за свою доброту намагаючись допомогти, як йому здавалося, бідній дівчині. А цим самим він нарвався на неприємності. Його, ні в чому невинного чоловіка, звинуватили в зґвалтуванні. Страхолюда  Редлі взагалі вважало маніяком все місто, його боялися як вогню. Він не виходив зі свого будинку, що ще більше додавало загадковості його персоні. Але Редлі був одним із самих найдобріших жителів Мейкомба. Він дбав про Джіма з Всевидьком, нехай непомітно для них самих.
  Всі ми рівні! І треба поважати бажання, спосіб життя і розуміти тих людей, які здаються дивними на перший погляд і живуть не так як ми.

Проблемне запитання (слайд №7)

— Які ще моральні ідеали утверджує Гарпер Лі у творі? ( тема добра і зла, справедливості і несправедливості, тема людини і суспільства,  відношення між батьками і дітьми, відношення дітей до оточуючих, віра в перемогу …)

V. Підсумок уроку. Оцінювання

Вправа «Відкритий мікрофон» ( слайд №8)

Дати відповідь на запитання одним реченням:

1.  Що вразило мене, коли я прочитала(в) цей твір?
2. Чи є цей твір актуальним? Чому?

Вчитель

Ось і перегорнуто останню сторінку роману. Хочеться вірити, що  ви зараз, а потім. коли підете в самостійне життя, візьмете з собою всі моральні ідеали , настанови і застереження, які ще 56 років тому пропагувала американська письменниця Гарпер Лі вустами своїх героїв. 

VI. Домашнє завдання (слайд №9)

Написати твір мініатюру «Чого навчився я у героїв твору Гарпер Лі «Убити пересмішника»?

 

 Учитель: Щепаняк Л.І.

Читать онлайн «Убити пересмішника» автора Ли Харпер — RuLit

Мейкомб — старе місто, печать старечої втоми вже лежала на ньому, коли я вперше його побачила. Під час дощу на вулицях утворювалося червоне місиво; тротуари позаростали травою, будинок суду, що містився на площі, ніби вгруз у землю. Раніше, здавалося, тут і спека була більша: важко тоді доводилося чорним собакам в літню годину. Спека дошкуляла навіть у затінку під віргінськими дубами, де стояли запряжені кістляві мули, відмахуючись хвостами од мух. Не було ще й дев’ятої години ранку, як накрохмалені комірці у чоловіків розм’якали від поту. Дами приймали ванну і до полудня, і після обіду та відпочинку, годині о третій, та це небагато помагало — надвечір вони були схожі на здобні булочки, покриті глазур’ю з поту і пудри.

Люди в ті часи жили неквапом. Ходили собі по площі, заглядали у крамниці, статечно, без поспіху. І хоч доба мала, як звичайно, двадцять чотири години, вона видавалася довшою. Ніхто не поспішав — нікуди було йти, нічого купувати, та й грошей не було. Ніщо не приваблювало і за межами округу Мейкомб. Але для декого це була пора невиразних сподівань: незадовго перед тим округу Мейкомб пояснили, що йому нічого боятися, крім страху.

Ми мешкали на головній вулиці міста — Аттікус, Джем, я та наша куховарка Келпурнія. Ми з Джемом були цілком задоволені своїм батьком: він брав участь у наших забавах, читав нам, був з нами ввічливий і справедливий.

Зате Келпурнія була зовсім інша. Кощава, незграбна, короткозора і трохи косоока, з широкими, як лопати, загрубілими долонями. Вона завжди проганяла мене з кухні, дивуючись, чому я не можу поводитися пристойно, як-от Джем, хоча знала, що Джем старший за мене. Келпурнія мала звичку кликати мене додому саме тоді, коли мені цього зовсім не хотілося. Наші сутички були гострі і завжди кінчалися однаково. Келпурнія перемагала — здебільшого тому, що Аттікус заступався за неї. Вона жила в нашій сім’ї відтоді, як народився Джем, і, скільки пам’ятаю себе, я завжди відчувала її владу.

Наша мати померла, коли мені було два роки, тому я не дуже переживала втрату. Мати була з міста Монтгомері, з роду Грехемів. Аттікус познайомився з нею, коли його вперше обрали до законодавчих зборів штату. Він був уже людиною середнього віку, на п’ятнадцять років старший за неї. Через рік після їхнього одруження народився Джем, ще за чотири роки знайшлася я, а потім через два роки наша мама раптово померла від серцевого приступу. Казали, що в роду Грехемів це було спадкове. Я не сумувала за мамою, а Джем, мабуть, сумував. Він добре пам’ятав її, інколи під час гри важко зітхав, йшов за гараж і грався там один. У такі хвилини я знала, що до нього краще не підходити.

Коли мені було близько шести років, а Джемові майже десять, нам уже дозволяли гуляти віддалік від дому, ми могли йти на північ — до двору місіс Генрі Лафайєт Дюбоз, через два будинки від нас, а на південь — до садиби Редлі, через три будинки, щоб було чути, коли Келпурнія покличе нас. Нам ніколи й на думку не спадало порушити ці межі. В садибі Редлі мешкало невідоме страховисько. Досить було згадати про нього — і ми цілий день ходили слухняні; а вже місіс Дюбоз була справжній диявол.

Того літа до нас приїхав Діл.

Якось рано-вранці я і Джем гралися на задвірку. Раптом на капустяній грядці міс Рейчел Хейверфорд, нашої сусідки, щось зашаруділо. Ми підбігли до дротяної огорожі подивитися, чи то, бува, не цуценя (у фокстер’єра міс Рейчел от-от мали з’явитися щенята), але там сидів хтось маленький — голова урівень з капустою — і дивився на нас. Ми втупилися в нього.

— Привіт! — озвався він.

— Сам привіт! — весело відповів Джем.

— Я Чарлз Бейкер Гарріс,— долинуло з грядки.— Я вмію читати.

— Ну й що з того? — сказала я.

— Я подумав, що, може, вам цікаво дізнатися, що я вмію читати. Якщо вам треба щось прочитати, то я можу…

— Скільки тобі років? — запитав Джем.— Чотири з половиною?

— Скоро сім.

— Тоді нема чого вихвалятися,— зауважив Джем і показав великим пальцем на мене.— Ось наша Всевидько зроду вміє читати, а до школи ще не ходить. Ти дуже малий на свої сім років.

— Я малий, однак уже дорослий.